OSINT-докази в кримінальному процесі: як Верховний Суд заповнює прогалину, яку залишив законодавець

Розвідка на основі відкритих джерел (OSINT) перетворилася на один із ключових інструментів документування воєнних злочинів та злочину агресії. Проблема в тому, що українське кримінальне процесуальне законодавство досі не знає такого поняття. У КПК немає ані дефініції «OSINT», ані спеціальних правил роботи з доказами, зібраними цим методом. І саме на цю прогалину найчастіше спирається сторона захисту, ставлячи під сумнів належність і допустимість таких доказів.

Як діяти суду, коли інструмент є, а норми під нього немає? Відповідь окреслили судді Великої Палати Верховного Суду Лев Кишакевич і Надія Стефанів під час круглого столу на базі Тренінгового центру прокурорів України (пресреліз Верховного Суду). І відповідь ця показова: там, де мовчить закон, уже говорить стала судова практика.

Закон мовчить — практика вже сформована

Головна теза виступу Лева Кишакевича проста, але важлива для кожного, хто працює з подібними справами. Відсутність окремого регулювання не означає правового вакууму. Аналіз постанов Верховного Суду у справах про державну зраду, колабораційну діяльність і посягання на територіальну цілісність показує, що інформація, здобута в інтернеті, оцінюється судами за загальними правилами КПК — так само, як і будь-який інший доказ.

Іншими словами, OSINT не потребує «власного» розділу в кодексі, щоб бути доказом. Він має відповідати тим самим критеріям належності й допустимості, що діють для всіх доказів. Верховний Суд конкретизував, як саме ці критерії застосовуються до цифрового середовища, і виокремив кілька ключових позицій.

Три опорні позиції Верховного Суду

Процесуальне закріплення. Слідчі органи вправі оглядати загальнодоступні інтернет-ресурси, вебсайти й телеграм-канали в порядку статті 237 КПК. Якщо зміст цифрової інформації, що відображає обставини правопорушення, зафіксовано протоколом, він є належним доказом. Тобто огляд відкритого онлайн-простору процесуально прирівнюється до огляду — знайомої й давно врегульованої слідчої дії.

Доступ до відкритих даних не потребує дозволу слідчого судді. Пошук і отримання відомостей із джерел, доступ до яких не обмежений їхнім власником — наприклад, офіційні сторінки державних органів рф або відео у вільному доступі, — не вимагають попереднього санкціонування. Це логічно: якщо дані відкриті для будь-кого, їх фіксація не є втручанням у приватність.

Форма не вбиває доказ. Це, мабуть, найпрактичніша позиція. Відсутність електронного цифрового підпису, використання іноземної мови в зафіксованих публікаціях або подання матеріалів у вигляді цифрових копій — DVD-файлів, скриншотів — самі по собі не роблять доказ недопустимим у розумінні статей 86–89 КПК. Вирішальним є те, чи здобуто його без порушень процесуального закону, а не його технічна «оболонка».

За загальним правилом результати моніторингу відкритих джерел долучаються до матеріалів провадження як документи (стаття 99 КПК) або як додатки до протоколів слідчих (розшукових) дій (стаття 105 КПК).

Вузьке місце: ланцюг зберігання доказів

Якщо Лев Кишакевич показав, що працює, то Надія Стефанів окреслила, де проходить межа ризику. Її ключова думка — OSINT-докази мають пройти через суворе «сито допустимості», і головне слабке місце тут не зміст, а походження.

Найчастіша претензія захисту стосується ланцюга зберігання (chain of custody) — безперервності контролю над електронним доказом та його метаданими від першоджерела до ухвалення рішення. Цифровий доказ легко скопіювати, але так само легко поставити під сумнів його цілісність, якщо не задокументовано кожен крок від моменту фіксації. Тому всі учасники провадження — слідчі, прокурори, суд — мають однаково розуміти правила поводження з такими даними. Розбіжність у підходах на будь-якому етапі стає готовим аргументом для сторони захисту.

Окремий виклик — обсяг. На етапі відкриття матеріалів (стаття 290 КПК, за аналогією до статті 67 Римського статуту) цифрові масиви можуть бути настільки великими, що саме їх опрацювання перетворюється на процесуальну проблему.

Орієнтир — практика Міжнародного кримінального суду

Оскільки йдеться про міжнародні злочини, а Україна ратифікувала Римський статут, суддя Стефанів наголосила: до внесення змін у КПК національним судам варто зважати на практику Міжнародного кримінального суду, який давно й активно працює з цифровими доказами. Тут в українських суддів є перевага — прямий діалог із міжнародними колегами, зокрема суддею МКС Джоанною Корнер, яка свого часу була старшим прокурором Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії. Її акцент — на правильній первинній фіксації доказів та їх класифікації.

Показово, що Протокол Берклі (міжнародний стандарт цифрових розслідувань з відкритих джерел) українські суди застосовують не як пряме джерело права, а як авторитетну рекомендацію, що посилює обґрунтованість оцінки допустимості. Це виважений підхід: міжнародний стандарт підсилює національне рішення, не підміняючи собою закон.

Що це означає на практиці

Головний висновок цього обговорення виходить за межі теми воєнних злочинів. Верховний Суд фактично продемонстрував модель, за якою право наздоганяє технологію: не чекаючи, поки законодавець впише нове поняття в кодекс, суд адаптує наявні норми до нової реальності через послідовну практику.

Для практика це означає кілька конкретних речей. По-перше, слабким місцем OSINT-доказу буде не його «цифрова природа», а процедура здобуття й безперервність контролю над ним — саме туди варто вкладати ретельність. По-друге, документування ланцюга зберігання й метаданих із першого кроку є не технічною формальністю, а вирішальним фактором долі доказу в суді. По-третє, знання практики МКС і Протоколу Берклі перестає бути екзотикою й стає робочим інструментом національного юриста.

І ширший урок, який виходить далеко за кримінальний процес: цифрові сліди дедалі частіше стають доказами, а право поступово виробляє мову, якою про них говорити. Питання лише в тому, хто цю мову опанує першим — і використає її на користь своєї позиції.

Першоджерело: пресцентр Верховного Суду — виступ суддів ВП ВС Л. Кишакевича та Н. Стефанів на круглому столі, ініційованому IDLO у партнерстві з Інститутом Ассера (16 червня 2026 року).