Позиції суддів МКС щодо OSINT-доказів і дипфейків: висновки дослідження 2026 року для української юридичної практики

Дванадцять суддів Міжнародного кримінального суду дали інтерв’ю про те, як вони оцінюють відеоматеріали зі смартфонів свідків. Опубліковане 23 січня 2026 року дослідження уперше показує реальні очікування суду до доказів, на яких триматимуться майбутні справи проти російського керівництва. Розповідаємо, що з цього випливає для української юридичної практики.

В Україні працює одна з найбільших в історії документаційних інфраструктур — Офіс Генпрокурора, регіональні прокуратури, Truth Hounds, IPHR, Центр громадянських свобод, Bellingcat-партнери, незалежні розслідувачі. Зібрано мільйони фото і відео — переважно з телефонів свідків і учасників подій.

Питання, на яке досі не було відповіді з боку самої Гааги: за якими стандартами цей масив буде оцінюватися, коли (і якщо) дійде до судових процесів МКС.

Тепер є системна відповідь. Її дала дослідницька група університету Свонсі — професорка Йвонн МакДермотт, аспірантка Анне Хаускнехт і докторка Еліс Ліфґрін з Лондонського університетського коледжу. Стаття «Нові докази, нові виклики: позиції суддів МКС щодо доказів, створених користувачами, в епоху штучного інтелекту» вийшла у журналі Oñati Socio-Legal Series у відкритому доступі.

Дослідниці взяли інтерв’ю в 12 із 18 суддів МКС — це більшість суддівського корпусу. Інтерв’ю проводили з жовтня 2022 по березень 2025 року, переважно особисто в Гаазі. Усім гарантовано анонімність — у статті судді позначені номерами від 1 до 12.

Стартова ситуація: правова порожнеча

Перший факт, який варто внутрішньо засвоїти. Римський статут МКС ухвалювали в 1998 році, коли смартфонів ще не існувало. Стаття 69(4) Статуту не розрізняє типи доказів — суд оцінює доречність і допустимість будь-якого матеріалу. Спеціальних правил для відео з мобільних — немає.

Це означає, що практика формується самими суддями, кейс за кейсом. І саме тому дослідження МакДермотт критично важливе: воно першим зафіксувало, як ця практика реально складається в головах людей, які приймають рішення.

Цікаво, що шість суддів із дванадцяти на початку інтерв’ю сказали: про термін «UGE» (user-generated evidence — докази, створені користувачами) вони чують уперше. Один із суддів, формулюючи свою думку, зауважив, що суд «перебуває ще на дуже ранній стадії свого розвитку» («court is still at a very early stage of its development» — Суддя 3) і поки що мало стикався з матеріалами, отриманими сучасними інструментами.

Суд оперує загальною категорією «цифрових доказів» — без професійних розрізнень, які звичні для академічної спільноти. Між тим, як говорять про OSINT-докази дослідники і неурядові організації, і тим, як про них думають судді, — є розрив. Українським прокурорам і адвокатам корисно про це пам’ятати, формулюючи позицію в міжнародних провадженнях.

Як ця практика складалася досі

Аль-Верфаллі, 2017 рік. Ордер на арешт лівійського командира МКС видав значною мірою на основі відео, опублікованих у мережі — там фігурант фіксував позасудові страти. Аль-Верфаллі помер до судового розгляду, тож докази не пройшли через адверсарну перевірку.

Аль-Махді, 2016. Знищення культурних об’єктів у Малі — частково підтверджено відеоматеріалами. Але і тут підсудний визнав вину, тож докази не оскаржувалися сторонами.

Аль-Хассан, 2024. Журналістські відеоматеріали оцінювалися ретельніше — у вироку наголошено на необхідності незалежної кореляції з іншими джерелами.

Єкатом і Нґаїссона, липень 2025. Палата постановила: повідомлення з Facebook не можна автоматично приписувати власнику акаунту без додаткових доказів того, що саме він їх надсилав.

Абд-Аль-Рахман, жовтень 2025. Свідчення експерта з Facebook було відхилене через процедурні порушення при поданні.

Тобто практика є, але вона фрагментарна. Жодних остаточних рішень, де UGE був би центральним доказовим масивом, до моменту виходу статті не було. Українські справи, якщо дійдуть до суду, можуть стати першими, де ці питання вирішуватимуться у повному обсязі.

Що судді бачать як переваги

Дослідниці виокремили три головні плюси, які називали самі судді.

Перше: відео може замінити свідка. Один із суддів (у статті — Суддя 3) сказав це прямо: свідки коштують дорого. Треба переконати приїхати, забезпечити охорону, оплатити поїздку, після суду часто переселити. У його формулюванні відео — це «набагато краще, дешевше, може мати велику цінність і працює оперативніше» («much better, it’s cheaper, it can have great value, and it’s more expeditious» — Суддя 3). Особливо це важить, коли свідки залишилися на тимчасово окупованій території або не можуть давати показання з безпекових причин.

Інший суддя (Суддя 7) додав фундаментальніше — пам’ять свідка ненадійна. Травма стирає деталі, час викривлює послідовність, тиск перехресного допиту змушує плутатися. Це підтверджено психологічними дослідженнями і академічною літературою про судовий процес у справах про масові звірства. Відео фіксує момент без подальших викривлень.

Друге: реальний час. Коли події фіксують одночасно з їх перебігом, заперечувати їх стає майже неможливо. Суддя 8 пригадав справу, де насильство проти протестувальників знімали самі учасники подій і викладали на YouTube — і додав, що завдяки цьому заперечувати факт насильства було «дуже важко» («very difficult to deny that this violence was going on» — Суддя 8). Він окремо наголосив, що UGE «полегшує необхідність викликати багатьох свідків для встановлення факту, і заперечення стає дещо складнішим» («alleviates the need to call so many witnesses to establish a fact, and denial becomes a little bit difficult» — Суддя 8).

Третє: багатоплановість. Одне відео може водночас бути прямим доказом, контекстом і елементом, що пов’язує командира з конкретним злочином. Суддя 1 описав цю функцію так: відео дає «візуальний опис фактичних обставин ймовірного злочину, способу скоєння злочину, а також, можливо, особу винуватця і потерпілих» («a visual account of the underlying facts of alleged crime, the manner in which the crime was committed, and possibly the identity of the perpetrator and identity of the victims» — Суддя 1).

Водночас Суддя 11 застеріг від надмірних очікувань. Покладатися на одне відео як на прямий доказ він назвав «небезпечним» («dangerous» — Суддя 11), пояснивши, що оцінювати треба «в більшому контексті реальної ситуації, з якою ти стикаєшся» («in the bigger context of the real situation you’re confronted with» — Суддя 11). Суддя 6 окремо наголосив, що ці матеріали — не лише інструмент прокуратури: захист так само може використовувати їх для доведення невинуватості клієнта.

Що судді бачать як проблеми

Проблема обсягу і нерівності сторін

Суддя 2 описав показовий сценарій. Уявімо, що міжнародна організація отримала від волонтерів через додаток eyeWitness to Atrocities п’ятнадцять тисяч відео, передала прокурору тисячу — на свій розсуд найкращих. Захист, очевидно, захоче побачити інші чотирнадцять тисяч. І ось тут починається: у прокуратури їх немає, треба запитувати у третьої сторони, а в неї може не бути ресурсу або бажання надавати повний архів. У формулюванні самого судді: «захист каже, у нас немає ресурсів продертися крізь усі ці відео» («the defense say, we don’t have the resources to plough through all these videos» — Суддя 2).

Це класична проблема нерівності сторін у міжнародному кримінальному процесі. Громадські організації природно зосереджені на доведенні провини — не невинуватості. Захист підсудного зазвичай має суттєво менше ресурсів для технічного аналізу великих масивів відео. Чим більше документації — тим серйозніший дисбаланс.

Для української прокуратури це сигнал: масив документації — не самоцінність. Якісно підібрана, технічно бездоганна вибірка ключових матеріалів сильніша за масивний дамп. Кожне додаткове відео — це додатковий процедурний ризик.

Проблема дезінформації і фейків

Суддя 5 згадав конкретний приклад: реальне відео з Сирії транслювалося як кадри з України. Це професійний термін — misattribution, або підміна контексту. Матеріал технічно автентичний (його дійсно знімали), але приписаний не тій ситуації.

Суддя 1 згадав про інсценування. У його формулюванні — «відео можуть бути автентичними у сенсі, що це справжні записи, але як ми знаємо, чи факти не постановочні?» («the videos could be authentic in the sense that they are recordings that appear to have taken place. But how do we know that the facts of what is being recorded are reliable in the sense of whether this is not a staged issue?» — Суддя 1).

Найгостріше про український контекст висловився Суддя 7. У його формулюванні — ризик у тому, що в українських справах буде «багато мотивації, можливо, для фальшивих доказів, можливо, для підправляння, можливо, для виготовлення доказів» («a lot of motivation for, perhaps false evidence for, perhaps, doctoring, perhaps manufacturing evidence» — Суддя 7). Суддя 12 застеріг про «зловмисних акторів, які створять цілий фейковий наратив» («the malicious actors that are going to create a whole fake narrative» — Суддя 12).

Це треба прочитати спокійно: суддя не каже, що українські докази переважно фальшиві. Він каже, що мотивація для російської сторони фабрикувати контр-докази (або підкидати фейковий матеріал у потік) — об’єктивно висока. Звідси — підвищена ретельність до верифікації від самого початку процесу.

Як суддям із цим впоратися? Суддя 9 згадав конкретні техніки — геолокацію (зіставлення з супутниковими знімками) і хронолокацію (визначення часу через тіні, погоду, перехресні посилання). Це класичний інструментарій Berkeley Protocol — методології ООН для роботи з відкритими цифровими джерелами. Експерт, який ці перевірки провів, може бути викликаний для свідчення.

Проблема упередженості джерела

Тут судді сказали неочікуване. Академічна література традиційно зосереджена на структурній упередженості — хто має доступ до техніки, хто може викладати, чий голос звучить голосніше. А судді в інтерв’ю говорили про іншу упередженість: упередженість самого автора матеріалу.

Суддя 4 сформулював просто: ти часто не знаєш, хто перший виклав матеріал — «іноді ти не знаєш, як ці докази потрапили на стіл» («sometimes you don’t know how this evidence has been put on the table» — Суддя 4) — і людина, яка знімала, може мати свої мотиви.

Суддя 2 пішов далі: при оцінці перше питання — «хто джерело і чи має він очевидну упередженість» («who is the source, and does he have an obvious bias» — Суддя 2). Інформацію про джерело він назвав «першим портом виклику» («the first port of call» — Суддя 2) при оцінці надійності UGE.

Окрема нота — Суддя 12 застеріг про когнітивну упередженість самих суддів. Графічний матеріал викликає сильні емоції. У його формулюванні: «коли маєш зображення вкрай насильницькі або такі, що викликають велику емпатію, добре дивитися на них дуже технічно, бо перш ніж зворушитися чимось, треба переконатися, що це щось валідне» («when you have images that are extremely violent or create a lot of empathy, it’s always good to keep a very technical look at it, because before being touched by something, you need to make sure that it is something that is valid» — Суддя 12).

Той самий Суддя 12 зауважив структурне: документація різних конфліктів нерівна. В Україні майже у всіх є смартфони — отже з’являється безліч матеріалів щодня. У Судані, де люди значно бідніші і часто не мають електрики, цього просто немає. Висновок судді — суди мають бути «конфліктно-специфічними, коли дивляться, чого очікувати від цього типу доказів» («conflict-specific when we look at what we expect from this type of evidence» — Суддя 12). Українська ситуація з її майже всеохопною мобільною документацією — радше виняток, ніж норма.

Проблема технологій

Суддя 1 чесно сказав, що йому бракує знань про темп розвитку технологій — судді «не народжуються з тими здібностями, щоб визначати тут і зараз, як усе еволюціонує» («are not born with those abilities to determine, right here, right there, how things evolve» — Суддя 1) у цифровому світі.

Суддя 3 зробив системний висновок: МКС має стати «високотехнологічним кримінальним судом» («high-tech criminal court» — Суддя 3) — з базами даних, експертами, інфраструктурою. Як приклад працюючої моделі — Міжнародний, неупереджений і незалежний механізм щодо Сирії, який вже виробив необхідні інструменти для роботи з цифровим масивом доказів.

Окреме питання — дипфейки

Це найбільш контрінтуїтивна частина дослідження.

Дев’ятеро суддів із дванадцяти знали термін «дипфейк». Двоє з тих, хто не знав, — вперше прочитали про нього у формі інформованої згоди, надісланій до інтерв’ю. Це створило для дослідниць окремий етичний виклик: вони не хотіли інстигувати паніку.

У дискусії про дипфейки авторки прямо говорять про «дивіденд брехуна» — концепт, який запропонували американські професори Чесні і Сітрон у фундаментальній статті California Law Review 2019 року. Логіка така: ризик не в тому, що в суд внесуть синтетичне відео, а в тому, що реальні матеріали стане легко відкинути, посилаючись на «можливу штучність».

Суддя 1 окреслив проблему дуже відверто: «будь-що може бути фейком зараз, будь-що цифрове може бути створене або змінене цифрово» («anything can be fake nowadays, anything digital can be created or changed digitally» — Суддя 1). Суддя 7 додав, що МКС — «головна мішень для чогось такого» («we’re the prime target for something like that» — Суддя 7).

І тут — ключова новина дослідження.

Судді МКС не сприймають дипфейки як критичну загрозу для UGE у майбутніх процесах.

Найкоротше це сформулював Суддя 11: «Якщо це — викидаю. Якщо ні — лишаю. Просто» («If it is, I throw it out. If it’s not, I keep it. Simple» — Суддя 11).

Логіка проста: якщо одна сторона стверджує, що матеріал — дипфейк, інша сторона має це довести. Суддя розглядає аргументи і приймає рішення. Це звичайна доказова процедура з новою специфікою.

Суддя 12 додав важливе уточнення: тягар доведення автентичності — на стороні, яка подає доказ. Юридичні стандарти і професійна етика заборонять адвокату подавати свідомо фейковий матеріал. Якщо опонент оскаржує — слово за суддею.

Суддя 7 зробив принципове застереження. Доказова робота — це не про абсолютну впевненість, а про обґрунтований сумнів — «не про будь-який сумнів, а про обґрунтований сумнів» («It’s not about all doubt, it’s about reasonable doubt» — Суддя 7). У його формулюванні, якщо застосовувати «розумний, здоровоглуздий підхід, то немає небезпеки, що хтось просто встане і скаже: о, це дипфейк» («if you’re using a sensible, common sense kind of approach, then there’s no danger that someone’s just going to stand up and say, ‘Oh, this is a deepfake…’» — Суддя 7). Потрібна підстава.

Дослідниці провели важливу паралель з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Україна і Нідерланди проти Росії», Велика палата, від 30 листопада 2022 року. Російська сторона оскаржила автентичність фото, але навела лише ознаки «потенційної» фейковості. ЄСПЛ цього не прийняв: уряд-відповідач посилався «лише на ознаки потенційного фальшування, що значно недостатньо для встановлення того, що фотографія сфабрикована» («referred only to indications of ‘potential’ fakery. This falls quite significantly short of establishing that the photograph has been fabricated» — рішення Великої палати ЄСПЛ, параграф 473).

Це сильна правова позиція проти зловживань дивідендом брехуна. І саме її варто закладати в українських справах — як на національному рівні, так і в перспективі міжнародних процесів.

Україна в дослідженні: прямі згадки

Стаття звертається до України кілька разів, і не випадково.

У вступі дослідниці посилаються на низку академічних робіт 2023-2024 років — від польових досліджень Клостеркамп і Джеффрі про геополітику збору доказів воєнних злочинів в Україні до роботи Аносової, Аксамітовської і Санчина про позитивну комплементарність у справах щодо України. Усі вони фіксують, що конфлікт в Україні має шанси стати одним із найбільш задокументованих в історії людства.

Окремо в бібліографії — глава Катерини Гавриш «Цифрові докази в практиці МКС: майбутнє провадження щодо воєнних злочинів в Україні» у виданні Palgrave Macmillan 2025 року. Це одна з ключових українських академічних робіт у профільному міжнародному виданні, і вона тепер має статус посилання в провідному дослідженні року.

У блоці про дипфейки Суддя 3 проводить пряме порівняння: «хлопець, який знімав відео на телефони у Тімбукту, не міг бути дипфейками. А ось люди, які причетні до того, що відбувається в Україні, набагато розумніші і досвідченіші, тож, підозрюю, наші колеги мають бути значно вимогливішими і ретельнішими» («the guy who made videos on the telephones in Timbuktu, can’t be deepfakes. Now the people who will be involved in what’s happening in Ukraine, they’re much more clever and sophisticated, so I suspect our colleagues will have to be much more demanding, and rigorous» — Суддя 3).

Це треба читати не як упередження, а як констатацію реальності: рівень технологічної готовності російської і української сторін такий, що суд буде технічно прискіпливим. Готуватися треба заздалегідь.

П’ять системних висновків — і що з цим робити

Перше. Одинадцять із дванадцяти суддів МКС вважають, що Статут і Правила процедури не потребують змін для адаптації до епохи UGE. Лише один із 12 пропонує нові правила допустимості. Тобто суддівський корпус впевнений, що чинна рамка достатня — за умови, що сторони і самі судді будуть професійно підготовлені.

Для української практики: не варто покладати надії на зміну правил «під нас». Грати треба за чинними. Це означає підготовку експертів, технічну якість матеріалів і процедурну точність.

Друге. Штучний інтелект не сприймається як екзистенційна загроза. Це новий вираз старої проблеми. Судді завжди оцінювали автентичність — змінився інструментарій, не принципи.

Для української практики: паніки бути не повинно, але і недбалості — теж. Стандарти chain of custody (тобто ланцюга збереження доказу від моменту фіксації до моменту подання у суд), хешування файлів і фіксація метаданих — це необхідний мінімум.

Третє. Тягар доведення автентичності — на стороні, яка подає матеріал. Якщо прокуратура подає сотні відео від волонтерів — вона має бути готова відстояти кожне з них.

Для української практики: фільтрація і пріоритезація стають критичними. Якісно підібрана вибірка з 50 ключових матеріалів сильніша за дамп 5000 необроблених відео. Кожне додаткове відео — це додатковий процедурний ризик.

Четверте. Бажане поєднання UGE і свідків. Жоден суддя в дослідженні не сказав, що відео повністю замінить очевидців. Особливо для лінкінгу — пов’язування командирів з конкретними злочинами.

Для української практики: стратегія «давайте подамо тільки відео, щоб не наражати людей» — приречена. Свідки потрібні. Питання у тому, як їх захистити і провести через процес з мінімальними втратами.

П’яте. Експертна функція стає центральною. Геолокація, хронолокація, перевірка метаданих, аналіз можливості штучного походження — це не побічні процедури, а основні елементи доказової роботи.

Для української практики: юридичним фірмам і прокуратурам потрібні стабільні партнерства з технічними експертами. Або власні відділи. На рівні судової експертизи Україні треба готувати кадри атестованих експертів зі специфічною кваліфікацією — щоб у судовому процесі експертна позиція не залежала від наявності одного-двох людей.

Підсумок

Дослідження МакДермотт, Хаускнехт і Ліфґрін — рідкісний випадок, коли академічна робота прямо впливає на тактику доказування у конкретних, ще не розпочатих справах. Найважливіше з нього:

• українські матеріали не будуть відкинуті за фактом їх природи;
• стандарти будуть жорсткими, але не запороговими;
• готувати справи треба зараз, не чекаючи розгляду;
• експертна функція і ланцюг збереження доказу — центральні елементи готовності.

Українська правнича спільнота має одне об’єктивне переваг порівняно з більшістю країн з аналогічним досвідом — це обсяг і якість документації, накопиченої за чотири роки повномасштабної війни. Залишилося перетворити цей обсяг на доказовий масив, який витримає вимогливий процес у Гаазі.

Усі факти, цитати і висновки звірено за повним текстом оригінальної статті. Інтерпретація для української юридичної практики — авторська.