OSINTLAW Research Review №1. Цифрові доказові платформи в міжнародному кримінальному процесі: новий етап Open Source Evidence?

Рубрика «Research Review» — це розбір свіжих наукових досліджень на межі права й OSINT. У першому випуску аналізуємо статтю про доказові цифрові платформи в Міжнародному кримінальному суді — тему, яка стане критично актуальною для українських справ.

Джерело: Anastasiia Liulina, «Evidentiary Digital Platforms: What the Al Mahdi and Al Hassan Cases Teach Us about Presenting Voluminous Digital Data», International Criminal Law Review, vol. 25, no. 5 (2025), pp. 840–868. Стаття у відкритому доступі (CC BY) — doi.org/10.1163/15718123-bja10235.

Про що ця стаття і чому вона важлива

Авторка — Анастасія Люліна, дослідниця Гронінгенського університету — ставить питання, яке досі майже не опрацьоване в доктрині: коли обвинувачення зводить тисячі цифрових доказів в одну інтерактивну платформу й показує її в залі суду, чим є ця платформа юридично — самостійним доказом чи просто «слайдом» для наочності? Відповідь визначає, чи треба її розкривати захисту, чи можна оскаржувати, чи має вона доказову вагу.

Матеріал побудовано на двох справах МКС — Al Mahdi (2016, руйнування культурної спадщини в Тімбукту) і Al Hassan (вирок 26 червня 2024), — де такі платформи вперше застосували. Обидві створила організація SITU Research.

1. Розбір за розділами

Вступ. Люліна закладає проблему через «інформаційне перевантаження». Злочини юрисдикції МКС коять масштабно, тож про них лишається величезний масив відкритих даних. Вона наводить сильні цифри: проєкт «Сирійський архів» зберіг понад 3,5 млн відео; сирійський конфлікт має «більше годин згенерованого користувачами контенту, ніж годин самого конфлікту». Та сама картина — з Україною: понад 30 організацій у коаліції «5 AM» документують злочини РФ за соцмережами. Ключова теза: «надлишок» даних не лише благо, а й тягар для прокуратури при фільтрації, аналізі й поданні. Платформа пропонується як розв’язання проблеми подання.

Розділ 2. Визначення. Найважливіший внесок авторки — вона вводить робочий термін «доказова цифрова платформа» (evidentiary digital platform), бо ні прецеденти МКС, ні наявна доктрина його не дають (у справах платформу називали то «інтерактивною», то «віртуальною», то «геопросторовою»). Люліна відмежовує це поняття від сусіднього — «цифрова реконструкція»: реконструкція лише відтворює місце/подію, а платформи Al Mahdi та Al Hassan роблять більше — акумулюють у собі великі масиви інших доказів (фото, відео, панорами) і подають їх у контексті. Вона також показує різницю двох платформ: у Al Mahdi це супутникова карта Тімбукту з позначеними об’єктами й фото «до/під час/після», а в Al Hassan — складніше 3D-середовище міста плюс 101 панорамне зображення й геолоковані відео.

Розділ 3. Доказ чи не доказ? Це аналітичне ядро. «Проти» статусу доказу: сама прокуратура заявляла, що платформа «не замінює подання доказів, які вона містить», а служить лише «організації, аналізу й поданню»; докази всередині подавалися окремо через свідків. «За» статусу доказу: платформа додає щось поверх суми частин — ставить докази в контекст, взаємоперевіряє їх, а в Al Hassan містить елементи, які взагалі не подавалися окремо (3D-реконструйовані будівлі). Через трискладовий тест допустимості МКС (релевантність → доказова цінність → переважання над упередженістю) авторка доходить зваженого висновку: платформа може бути доказом — залежно від того, скільки вона додає до вкладених елементів; а отже підлягає розкриттю іншій стороні.

Розділ 4. Переваги. Три підрозділи. Віртуальний доступ до віддалених місць злочину — коли виїзд неможливий через безпеку, відмову держави, гроші чи пандемію. Покращення когнітивного сприйняття — авторка наводить емпірику: візуальне запам’ятовується вчетверо краще за усне, презентації з візуальними засобами на 43% переконливіші; чесно зазначає прогалину — досліджень впливу саме на суддів (не присяжних) бракує. Робота з «повінню доказів» — тут стаття найближча до OSINT: описує «цільове масове архівування» (targeted mass archiving) української коаліції 5 AM та IPHR, роль Internet Archive для збереження джерела, і пропонує подавати платформу як елемент експертного звіту за логікою Leiden Guidelines.

Розділ 5. Занепокоєння. Найсильніша частина — авторка не апологет технології. Переконливість як загроза рівності сторін: «наративна візуалізація» може схилити суддю бачити причинність там, де зв’язку нема. Детально розібрано спротив захисту в Al Hassan: свідок бачила платформу до показань, платформу «сконструйовано суб’єктивно» (одних будівель більше фото, ніж інших) — показ платформи свідку без присутності захисту прирівняно до візиту на місце події без захисту. Палата відхилила ці заперечення. Етика: OTP частково передала функцію подання доказів третій стороні (SITU), що породжує ризик «наративної влади»; авторка радить OTP створити власний підрозділ (Imagery Unit). Вартість: платформи дуже дорогі (SITU отримала грант MacArthur на 250 тис. USD), а захист в МКС отримує менш ніж 10% бюджету прокуратури — звідси прямий ризик нерівності сторін.

Розділ 6. Висновок авторки. Платформи «говорять самі за себе» подвійно: настільки переконливі візуально, що навіть захист занепокоївся упередженістю; і в жодній справі творців платформ не викликали свідчити. Наприкінці — важливий поворот: НУО (наприклад, Forensic Architecture з мапуванням руйнувань у Газі) можуть самі захотіти подати свої платформи як докази — і тоді все аналізуватиметься «під зовсім іншим кутом».

2. Аналіз аргументації авторки

Сильні сторони. Люліна працює першоджерелами — транскриптами засідань, рішеннями Палат, відео з YouTube-каналу МКС, — а не переказом. Вона будує міст між доктриною common law (де є «демонстративний доказ») і міжнародним процесом (де такої категорії нема). Її хід «неважливо, як назвати, важливо — чи додає платформа щось понад вкладене» методологічно чистий: він переводить дискусію з термінологічної в функціональну.

Слабші місця. Теза «платформа є доказом, бо додає контекст» недовизначена: авторка не дає чіткого порогу, скільки саме «додавання» перетворює візуальний засіб на доказ. Друге — висновок про вплив на суддів вона будує переважно на дослідженнях про присяжних, сама ж зазначаючи, що суддів навчають ухвалювати рішення; ключове емпіричне твердження спирається на аналогію, а не на прямі дані.

3. Що нового запропонувала авторка

• Понятійна новизна — сам термін «доказова цифрова платформа» з робочим визначенням, що заповнює прогалину, якої не закрили ні МКС, ні попередні автори.
• Класифікаційна новизна — доводить, що платформи ширші за «цифрову реконструкцію», бо виконують кілька функцій водночас (контекстуалізація + узагальнення масиву + публічний доступ).
• Практична новизна — пропозиція подавати платформу як елемент експертного звіту (легітимізація через Leiden Guidelines) та інституційна ідея створити в прокуратурі власний Imagery Unit.

4. Порівняння з іншими дослідженнями

Проти Zarmsky (яка застерігає «seeing is believing» і бачить «цифрові реконструкції») — Люліна погоджується з ризиком переконливості, але розширює категорію. Спираючись на MacLean (аналіз платформи Al Mahdi через інтерв’ю з творцями) — бере тезу «більше за суму частин», додаючи власну функціональну рамку. Разом із Freeman, Koenig, McDermott (common law, «демонстративний доказ») — використовує їхню категорію, але показує її незастосовність у міжнародному процесі. У підсумку її стаття — не революція, а перший систематичний юридичний синтез теми: вона зшиває розрізнені праці (технічні, доктринальні, кейс-аналізи) в єдину рамку для міжнародного кримінального процесу.

5. Слабкі місця дослідження

• Вузька вибірка — лише дві справи, обидві з платформами від однієї організації (SITU); висновки про «природу платформ» фактично є висновками про продукт одного розробника.
• Немає технічного аудиту — питання автентичності й цілісності самих платформ (хеші, ланцюг зберігання, версійність 3D-моделі) майже не розкрито; фокус на поданні, а не на верифікації.
• Тема захисту відкрита — авторка сама пише, що потенціал платформ для захисту «потребує окремої статті»; найгостріший аспект рівності сторін винесено за дужки.
• Майже немає розгляду ШІ-ризиків — діпфейки й генеративний контент усередині платформ не розглянуто, хоча для 2025 року це напрошувалось.

6. Що це означає для Legal OSINT

Подання — це окрема доказова навичка. Знайти й зафіксувати OSINT-матеріал недостатньо; те, як його зведено й показано, впливає на доказову вагу. Це підтверджує наш наскрізний меседж: цінність знахідки — у тому, як її оформлено (див. «Скріншот як доказ у суді»).

OSINT-платформа сама може стати доказом. Якщо ти зводиш масив відкритих даних у єдиний інтерактивний продукт (мапа + фото + відео + гео), він може мати самостійну доказову цінність — і тоді підлягає розкриттю опоненту й перевірці. Це аргумент за прозорість методології з самого початку (пор. аналіз 140+ OSINT-інструментів).

Архівування й верифікація — фундамент. Стаття прямо описує український досвід (5 AM, IPHR, targeted mass archiving, Internet Archive). Для Legal OSINT це підтвердження: збереження джерела й геоверифікація — не «добра практика», а передумова доказовості.

Ризик переконливості — етичний обов’язок. Що ефектніша візуалізація, то більший ризик увести суд в оману. Практик OSINT має свідомо показувати дані нейтрально — інакше знахідку виб’є захист. Про суміжні позиції суддів — у матеріалі «Позиції суддів МКС щодо OSINT-доказів і дипфейків».

7. Власні висновки OSINTLAW

Стаття Люліної цінна не готовими відповідями, а тим, що вона першою чітко назвала проблему: технологія подання доказів випередила право, і суди досі не мають критеріїв для інструментів, які одночасно є і «слайдом», і доказом. Її термін «доказова цифрова платформа» ймовірно приживеться, бо закриває реальну прогалину.

Для української аудиторії стаття особливо актуальна: саме українські воєнні злочини стануть тим «випробуванням обсягом», про яке вона пише. Українським юристам і OSINT-аналітикам варто вже зараз засвоїти дві речі — що платформа підлягає розкриттю й перевірці, і що її переконливість є юридичним ризиком, а не лише перевагою.

Головний недолік праці — оптимізм щодо прокуратури й майже сліпа зона щодо захисту та ШІ-ризиків. Наступний крок дослідження, якого бракує, — «доказова платформа очима захисту» і «верифікація платформи в добу генеративного ШІ».

Це огляд наукової публікації в межах рубрики «Research Review». Усі оцінки — авторські; первинне джерело цитоване вище. Матеріал має інформаційний характер і не є юридичною консультацією.

Згадані джерела та ресурси

• Стаття Liulina (ICLR, 2025) — повний текст (CC BY)
• SITU Research — розробник платформ
• Syrian Archive
• Коаліція «5 AM» (Україна)
• Internet Archive / Wayback Machine
• Leiden Guidelines on Digitally Derived Evidence
• Forensic Architecture